Наші обереги

Святково прикрашена світлиця, у якій портрет Т.Шевченка, прикрашений вишитим рушником, макет української печі, килимки, посуд, писанки тощо.

Гостей дорогих Ми вітаємо щиро! Стрічаємо хлібом, Любов’ю і миром!

Для гостей відкрита Хата наша біла. Тільки б жодна кривда В неї не забігла.

Українська народна пісня «Зеленеє жито»

Рідна домівка – колиска нашого життя, наша мала Батьківщина.

Хата моя, біла хата, Рідна моя сторона, Пахне любисток і м’ята, Мальви цвітуть край вікна.

Хата моя, біла хата, Казка тепла й доброти, Стежка від тебе хрещата В’ється в далекі світи.

Рідна оселя – берегиня родинного вогнища, всього роду, де зберігаються кращі традиції, які потім переходять у спадок дітям.

На світі білому єдине, Як і Дніпрова течія, Домашнє вогнище родинне – Оселя наша і сім’я.

В щасливі і тяжкі години, Куди б нам не стелився шлях – Не гасне вогнище родинне, В людських запалене серцях.

З давніх-давен люди, бажаючи захистити свою домівку від злих сил, звичайним хатнім речам надавали особливого значення, вважаючи їх охоронцями, оберегами.

Піч-мати – головна в хаті берегиня, бо хліб народжує.

Хліб – оберіг родини, він святий.

Багато хатніх речей, предметів побуту, одяг з давніх часів прикрашався орнаментами.

Але стародавні орнаменти спочатку були не окрасою, а магічними знаками заклинання, охоронцями від злих сил, тобто оберегами.

Плетиво з таких охоронних знаків вишивалося по краях сорочок, щоб злі духи не заволоділи людиною, її тілом.

Чарівні візерунки вишивалися і на довгих полотнищах рушників, які розвішувалися над вікнами і дверима житла, аби злі духи не проскочили до хати.

Орнаменти на рушниках, килимах, писанках, посуді, різьблених виробах з дерева – колисках, скринях, дерев’яному посуді – це обереги і захисники людини, зв'язок сучасності і глибокої давнини.

Певно, магія існує В вишиванках стародавніх. Щось чарівне. Не збагну я Тих узорів незвичайних.

Я б хотіла зрозуміти Мудрість вишивок чарівних, Намагаюсь повторити Послідовність знаків дивних.

І коли я вишиваю, Вся душа моя співа! З вишиванкою, я знаю, Вічно нація жива!

Пісня «Вишиванка». Слова М.Сингаївського, музика В.Верменича

Сорочка-вишиванка – символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, національної гордості.

Народ ставився до вишиванки як до святині. Сорочки передавали з покоління в покоління, з роду в рід, берегли як реліквії.

Закодована родова генетична інформація оберігала нащадків від ударів долі, захищала від негативної енергії.

Захисна магічна сила сорочки побутує у вислові «народитися в сорочці» – бути щасливою людиною.

Сорочку ненька вишивала, А заполоч блакитну з хвилі брала, З клубочка свого серця жар – червону, Із пасма ночі смутку – чорну…

Швидкі роки ковзнули п’ятірнею За матір’ю ласкавою моєю. Та в’є із хмелю радощі зелені, Бо вірю я у вишивання нені.

Хто сам малюнок долі вибирає, Той пустоцвіту у житті не має.

Сорочки вишивали і дорослим, і дітям. Першу сорочечку немовляти називали льолею, а подекуди – кошулею.

Ой люлю, люлю, Вишию тобі кошулю, Кошулю тоненьку, На літо легеньку.

Мама вишила мені Квітами сорочку. Квіти гарні, весняні: – На, вдягай, синочку!

В нитці – сонце золоте, Пелюстки багряні Ласка мамина цвіте В тому вишиванні.

У багатьох родинах зберігаються вишиті сорочки бабусь, прабабусь, прадідусів як реліквії. Про них ми вам зараз розкажемо.

Розповіді дітей, показ сорочок.

Неможливо уявити жодної української оселі без рушників, адже це родинний оберіг, який супроводжує людину протягом усього життя.

Недаремно наш народ склав таке прислів’я: «Хата без рушників, що родина без дітей».

Призначень у рушника дуже багато. І про це нам розкажуть наші рукодільниці.

Виходять дівчата з рушниками.

Перша рукодільниця: – Приходить людина у цей світ. Зустрічають дитину її першим і найголовнішим рушником – рушником долі. Для хлопчика вишивали дубове листя, щоб ріс сильним і мужнім. Для дівчинки – червону калину, щоб росла щасливою. Цей рушник людина зберігала все життя, з ним проводжали її в останню путь.

Друга рукодільниця: – Молоду матір, що народила дитину, родичі вітали рушником, у який загортали хліб та ласощі, щоб життя новонародженого було ситим та солодким. Звався цей рушник «завивач». Розв’язуючи його, гість промовляв:

Радуйся, земле, радій, родино, Радуйся з нами, нова дитино. В тебе доволі і ласки, і дива, Хай не цурається доля щаслива.

Третя рукодільниця: – Вперше повивали дитину рушником – «уповивачем». Загортаючи в нього новонародженого, бабуся-повитуха промовляла:

Вповиваю тя, дитятко, В рушничок біленький, Щоб великим виростало, Було й здоровеньким.

Щоби лихо тя минало, Щастя огортало, Щоб мале твоє серденько Та й смутку не знало.

А біленьким вповиванком Зав’яжу міцненько, Щоб від тебе радість мали І батько, і ненька.

Четверта рукодільниця: – Підростає дитина, а мамині руки вже вишили для неї рушничок – «утирач». Цей рушничок висітиме біля дверей на кілочку.

Приймай хаточку, як у віночку, І рушничок на кілочку. Приймай відерця всі чистесенькі І водиці повнесенькі.

П’ята рукодільниця: – А в свято застеляє господиня стіл білим обрусом. На нього кладе запашну паляницю.

Рідний обрусе, пряла тебе матуся, Пряла і ткала, білила. Стелила на стіл святу білизну, В селянську хату вселялася сила.

Шоста рукодільниця: – Довгими зимовим вечорами дівчина вишивала рушники собі на придане. У нас на Слобожанщині був звичай виготовляти до весілля 40 і більше рушників. Ними перев’язували сватів, обдаровували родичів, стелили під ноги молодятам і бажали:

Ой стелися, рушничку, стелися, Щоб на тобі долі зійшлися. А ви, молодята, станьте на рушник, Щоб прожити разом цілий вік!

Рукодільниці вклоняються і виходять.

Вишитими рушниками прикрашали оселю, вішали їх над вікнами, дверима, портретами, образами на покуті.

У нашій хаті на стіні Висить портрет у рамі – Він дуже рідний і мені, І татові, і мамі.

Він стереже і хату, й нас, Він знає наші болі. Я добре знаю: це Тарас, Що мучився в неволі.

Такий ріднесенький – дивись! – Він мов говорить з нами. Він на портреті, як живий, Ось-ось і вийде з рами.

Пісня «Рушник». Слова В.Лучука, музика С.Козака

Більшість орнаментів українських вишиванок прадавнього походження, і всі вони мають конкретний зміст.

Сонце зображувалося у вигляді різних солярних знаків – хрестиків, зірочок, квітів.

Хвилясті лінії – безконечники – культ Богині води Дани.

Сосонка пов’язана з образом Небесного Змія, який запліднював усе живе на землі.

Ці орнаменти не тільки вишивали, а й використовували в оздобленні килимів, посуду, розписуванні великодніх яєць.

Яйце – символ життя – здавна шанували як оберіг, розписували, розмальовували його.

Ввечері матуся нас чарує, На Великдень писанки малює. Віск черпає писачком із блюдця, Очі мами лагідно сміється.

Очі мами світяться у ласці: Квітоньки на писанці зірчасті, А на другій – півники та бджоли, Ми таких не бачили ніколи.

А на третій писанці – зірниці, Ще й під ними золото жар-птиці. На четвертій – олені та сарни, А на п’ятій – рушничок прегарний.

Ввечері матуся нас чарує, На Великдень писанки малює. Дивиться і тішиться матуся: Я у неї малювати вчуся.

Пісня «Писанка». Слова Д.Чередниченка, музика В.Лузана

Своєрідним дівочим оберегом був віночок. Це не просто прикраса, а «знахар душі». Будь-яка квітка в ньому щось означає.

Ружа, мальва і півонія – це віра, надія і любов.

Безсмертник – здоров’я.

Барвінок – життя і безсмертя людської душі.

Цвіт вишні та яблуні – материнська відданість і любов.

Ромашка – дівоча чистота.

Вусики хмелю – розум.

Мак і волошка – відданість.

Деревій – нескореність.

Калина – символ рідної землі, дівочої краси.

Всього 12 квіток. Кожна з них – лікар та оберіг від лихого ока.

До віночка в’яжуть кольорові стрічки.

Посередині – світло-коричневу – це наша земля. Обабіч – дві жовті – це ясне сонечко.

З різних боків – світло-зелена – жива природа.

Потім – темно-зелена – краса, юність.

За ними – синя – небо і голуба – вода.

Тоді – жовто-гаряча – хліб і фіолетова – людський розум.

Далі – малинова – щедрість і рожева – достаток.

По краях – білі – чистота душі.

Українська народна пісня «Пішли діти в поле»

Як сторона моя багата І оберегами, й людьми. Найкраща в світі рідна хата Під ясеневими крильми.

У ній тепло і очі мами, І доброта її руки, А над смутними образами Горять барвисті рушники.

Тут батьків труд і труд матусі, Поліття чесне та рясне, А хліб духмяний на обрусі, Неначе сонце весняне.

На рушник розшитий Хліб кладемо з сіллю, Щоб легкі дороги Славили Вкраїну.

Щоб у нашій праці І в гучнім весіллі Шанували в світі Над усе Людину!

Пісня «Вишиванка». Слова Л.Лежанської, О.Борисенко, музика О.Колодуба

#Сценарій #Свято